Берегині українського живопису - до Дня художника України
«Художник – людина, яка пише те, що можна продати.
А хороший художник – людина, яка продає те, що пише». Пабло Пікассо
Образотворче мистецтво є однією з найдосконаліших форм діяльності, оскільки в художній палітрі кристалізується внутрішній світ людини, звучать кольори глибоких почуттів. Художні роботи надихають та спонукають замислитися над суттю буття.
Враховуючи значний внесок художників до скарбниці національного мистецтва, 9 жовтня 1998 року в Україні було встановлено нове свято – День художника України, яке відзначається щорічно у другу неділю жовтня.
Витвори українських живописців були відомі у світі ще за часів козаччини. Яскраві фарби, сюжети з народного фольклору, потяг до казковості і таємничості свідчать про самобутність образотворчого мистецтва України.
День художника України можуть по праву відзначати люди, чиї твори стали невід'ємною частиною світового фонду живопису. В усьому світі відома творчість знаних українських митців Тараса Шевченка, Миколи Пимоненка, Сергія Васильківського, Архипа Куїнджі, Михайла Врубеля, Василя Кандинського, Казимира Малевича, Марка Шагала, Івана Марчука, тетяни Яблонської та багатьох інших. Їх полотна відомі далеко поза межами України, вони творили в різних живописних стилях.
У День художника України михочемо згадати двох художниць, чия творчість уособлює саме неповторний та унікальний український стиль народного живопису, розуміння прекрасного і таємничого в природі, сягає своїм корінням найдавнішого мистецького таланту українців.
Хижківський сільський клуб та бібліотека пропонують вашій увазі цікаві факти з біографії та творчості Катерини Білокур та Марії Приймаченко.
Берегині українського живопису
Катерина Білокур
Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 року у селянській родині у селі Богданівка на Полтавщині. Тоді село входило до Пирятинського повіту, а зараз належить до Яготинського району Київської області.
Батьки були небідними, але дуже ощадливими. Дівчинку не пустили до школи, щоб зекономити на одязі та взутті.
Малювати Катерина почала у дитинстві: патичком по снігу чи вологій після дощу стежці, вугіллям по усьому, де залишався слід.
Батьки не розуміли цього захоплення дитини, сварили її за «лінощі», а то і карали за «забудькуватість», коли дівчинка забувала про доручену справу, заглибившись у малювання.
«Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..».
Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною… Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю», – так описувала Катерина Білокур своє життя.
Читати і писати Катерина Білокур навчилася самотужки. І скільки вона потім не намагалася вступити до училища чи технікума, показуючи свої малюнки – їй відмовляли, посилаючись на відсутність документа про семирічну освіту.
Щоб малювати картини, які, як вона сама казала, народжувалися у неї «в голові», Катерина Білокур використовувала усе, що було під рукою.
Дівчина навчилася робити пензлі, вибираючи волосинки із котячого хвоста, і фарби – із усіх барвників, які давала природа.
Побачити пензлики Білокур, як і кілька її картин та вишиті нею рушники, можна у Музеї-садибі Білокурів у Богданівці, де традиційно у травні збираються шанувальники творчості художниці.
Там Катерина Білокур прожила все своє життя.
Квіти для Катерини Білокур були втіленням найошатнішої краси буття. Художниця їх ніколи не рвала, бо вважала це вбивством. Малюючи квіти, Білокур ішла з мольбертом до них і працювала над картиною біля мальв чи кущів жоржин.
Часто, задумавши намалювати якусь квітку, Катерина Білокур проходила багато кілометрів, поки не знаходила її.
«Квіти, як і люди, – живі, мають душу! А зірвана квітка – вже не квітка», – вважала художниця.
Катерина Білокур була чужою поміж своїх, ніхто з безпосереднього оточення не розумів її пристрасті до малювання.
Батьки дорікали доньці тим, що ніхто її не сватає, обзивали та принижували. Такі скандали, зазвичай, завершувалися забороною малювати та нищенням малюнків.
Восени 1934 року, доведена до відчаю, Катерина Білокур побігла топитися до річки. Зайшла по груди у крижану воду і стояла там, прощаючись із життям...
Це побачила матір і, на щастя, художницю, про яку пізніше дізнається світ – вдалося врятувати.
Проте Білокур дуже застудилася і довго виходила із тяжкого морального стану та хвороб. Застуджені тієї осені ноги – все життя давали про себе знати.
Якось, навесні 1940 року, Катерина Білокур почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була», яку співала Оксана Петрусенко. Виконання пісні так вразило Білокур, що вона сіла за стіл і написала співачці листа. У конверт, окрім листа, художниця поклала шматок полотна зі своїм малюнком калини.
І стається диво, конверт, підписаний – «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко», доходить до адресатки. Петрусенко вражена малюнком, показує його своїм знайомим художникам... Через деякий час із Центру народної творчості в область приходить розпорядження знайти Катерину Білокур і подивитися на її картини.
І ось, у 1940 році, в Полтавському будинку народної творчості відкривається перша персональна виставка художниці з Богданівки Катерини Білокур – із 11 картин.
А далі була війна...
У 1944 році, після звільнення від нацистської окупації, Музей українського народного декоративного мистецтва купує у Катерини Білокур багато її полотен.
Катерина Білокур, як і всі українські колгоспники, паспорта не мала. До своєї смерті у 1961 році вона прожила у селі. Її творчість радянська влада представляла, як «роботи колгоспниці з села Богданівки».
У 1949 році Катерину Білокур прийняли до Спілки художників України. Її картини виставляються у Києві і Москві.
А у 1954 році три картини Білокур – «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці у Парижі.
Там їх побачив Пабло Пікассо і сказав захоплено: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ».
Марія Приймаченко
115 років тому, 12 січня 1909 року, світ подарував нам Марію Приймаченко, яка стала легендарною художницею, і якою нині пишаються українці.
Вже два роки світ переживає справжній бум на творчість української художниці Марії Примаченко: у травні 2022-го роботи мисткині стали частиною головної програми Венеційської бієнале, а про її творчість написали головні медіа світу, від The Guardian до The Times. В Україні кошти від продажу роботи Марії Примаченко, яку здійснив Фонд Притули, принесли пів мільйона доларів для Збройних Сил. А в 2023-му виставки робіт Примаченко пройшли по всьому світу.
Але, на жаль, сприяли цій хвилі зацікавленості трагічні обставини: повномасштабна війна в Україні та, зокрема, знищення російськими окупантами музею в Іванкові, де зберігалася частина спадщини мисткині (на щастя, роботи вдалося врятувати). 12 січня виповнилося 115 років від дня народження народної художниці Марії Примаченко, а ми розповімо, що потрібно знати про одну з найяскравіших представниць українського мистецтва.
Марія Оксентіївна народилася, виросла і провела все життя в селі Болотня Київської області. Її виховували у творчій сім'ї. Батько, Оксентій Григорович, був теслею, створював дворові огорожі. Бабуся займалася розмальовуванням писанок. Мати, Параска Василівна, славилася майстерністю вишивання, чого навчилася і сама Марія, яка носила власноруч вишиті сорочки. Крім живопису і вишивання, захоплювалася також керамікою, ілюстрацією.
У дитячому віці майбутня художниця захворіла на поліомієліт. Надалі все життя художниця переживатиме страшні болі, не одну операцію і практично на всіх фото буде з милицями.
Час, що звільнила хвороба, Марія використовувала для занять творчістю. Серйозно малювати Примаченко почала в 17-річному віці — коли знайшла синювату глину, якою розмалювала власний будинок. Робота дівчини припала всім до душі — незабаром вона отримала перше замовлення. За розмальовування будинку сусідів Марії віддячили поросям. Згодом саме це порося допомогло всій її родині вижити в голодні часи.
Цікаво, що загалом художниця була малоосвіченою: через хворобу вона пройшла лише чотири роки навчання. У підписах до картин вона практично не ставила розділових знаків і користувалася народним наріччям. Зате Примаченко однаково вправно малювала обома руками. Певну художню освіту Марії Оксентіївні вдалося отримати завдяки майстрині-ткалі з Києва — Тетяні Флорі. Вона помітила талант Примаченко і в 1930-х роках запросила її в експериментальні майстерні, що працювали в Київському музеї українського мистецтва. Там її творчість стала більш різноманітною: Марія малювала, вишивала, захопилася керамікою. 1936 року експериментальну майстерню реформували в Школу народних майстрів, яку вона і закінчила.
1936 рік став знаковим у кар'єрі художниці. Тоді відбулася Всеукраїнська виставка народного мистецтва, де експонували її «Звірів з Болотні». Марія стала відомою. Їй присудили диплом I ступеня. Незабаром її роботи з'явилися на Всесоюзній виставці в Москві, а 1937 року – на Міжнародній виставці в Парижі. А потім вже і у Варшаві, Софії, Монреалі, Празі. Виходили статті в періодиці, журналах. Музеї почали купувати роботи художниці. Марк Шагал так захопився її творчістю, що сам почав малювати дивних істот, схожих на звірів, зображених Марією.
На жаль, творчий підйом закінчився з початком війни. Марії довелося повернутися в рідну Болотню. Її коханий, якого одним з перших забрали на фронт, так і не побачив новонародженого сина.
Марія повернулася до улюбленої справи наприкінці 1940-х років, а також вишивала і шила одяг. Щоб заробити грошей, Примаченко шила оригінальні весільні сукні жителям своєї місцевості, правда, у цікавий метод: фасон і крій вона вибирала "на око", а ножицями не користувалася – просто рвала тканину.
Роботи Марії зачаровують неймовірно доброю фантазією, точним, своєрідним колоритом і таємничою майстерністю. Вона надихалася вишивками і довкіллям, вона була селянкою, яка обожнювала Україну та ніколи не покидала рідний дім. Навіть під час аварії на ЧАЕС, коли рідне село потрапило у 30-кілометрову зону евакуації, вона залишилася із сином і намалювала картину, на якій корова в бахілах їсть отруєну радіацією траву.
За роки натхненної праці класик сучасного українського народного малярства Марія Примаченко створила сотні художніх робіт, які сьогодні оцінюють у десятки тисяч доларів. До того ж вона створила власний напрямок, свою школу-студію оригінального декоративного малюнка, в яку запрошувала талановитих дітей з рідної Болотні.
Жінка любила творити і за все своє життя створила понад 800 картин. Художниця отримала справжню популярність вже у 27 років завдяки роботі «Звірі з Болотні». Після цього її картини були на Всесоюзній виставці в Москві, на Міжнародній виставці в Парижі, у Варшаві, у Софії, у Монреалі, у Празі.
Роботи Марії Приймаченко залишили свій слід навіть в сучасній історії. Продавши лише одне її полотно, на фронт купили 125 автівок. А ще у перші місяці війни її картини рятували з окупованого Іванкова на Київщині.
Минулого року Президент України Володимир Зеленський нагородив Марію Приймаченко відзнакою «Національна легенда України».
Я… Не завидую ні на багатство, ні на гроші,
я не завидую ні на що. Я роблю для людей,
у мене в серці Бог, і треба, щоб у всіх людей був Бог.
Роби людям добро, щоб люди жили, як квіти цвіли.
Оце і все моє слово на світі.
Із листа Марії Примаченко
